Як багато значить фундамент
До 90-річчя євангельської церкви в с. Карпилівка на Волині

8 жовтня 2017 р. християни віри євангельської в селі Карпилівка Ківерцівського району Волині відзначили не тільки День подяки, а й 90-літній ювілей місцевої церкви. На цю дату припало й 25-річчя відкриття дому молитви, у якому до наших днів відбуваються зібрання.

Сотні гостей із різних куточків Волині, з Рівненщини, Буковини й інших областей прибули на ювілей. Привітали карпилівчан друзі з Прибалтики та сусідньої Польщі. Цей день стане світлою датою в історії карпилівської громади, яка налічує більше п’ятисот членів, близько двохсот осіб молоді та триста дітей і є найбільшою сільською церквою в області. А все почалося з того, що в далекому 1927 році Остап Лінник прийняв у своє серце Слово Боже, увірувавши в Ісуса Христа як Господа й Спасителя. І це Слово згодом проросло не тільки в його серці, а й в багатьох інших.

Церква ХВЄ с. Карпилівки перейшла через три реєстрації: перша — за часів польської окупації, друга — за часів Другої світової, третя — 1987 року.

В історії церкви Карпилівки та сусідніх сіл зайняв особливе місце Борис Тарасюк . На його долю випало багато страждань і поневірянь. Воєнне дитинство, холодні повоєнні роки, п’ятилітнє ув’язнення, хвороби дітей, тяжка праця, молитви й пости, несхитний дух і надія на краще майбутнє в Господі — саме це навчило іти служителя до кінця, до мети.

Досягаючи того віку, про який Євангелія каже «при більшій силі», Борис Панасович із мудрістю й молодечою жвавістю ділиться Божим словом і дає настанови молодим та старшим. Він погодився дати відповіді й на мої декілька питань.

— Що Вам найбільше запам’яталося з вашого дитинства?
— Служіння по хатах, те, як Дух Святий діяв через братів. Коли батька засудили, мама лишилася зі мною малим на руках. Розповіді батька про своє зцілення у таборі. Брати прийшли, щоб помолитися з ним останній раз, бо він уже навіть не підводився, але після молитви Бог його підняв, він добув заслання, повернувся до сім’ї, народилися ще п’ять синів і три дочки, прожив довге життя (до 80-ти років).

— Чи можете ви розповісти про своє ув’язнення?
— Я мав іти в армію. Мені дали відстрочку аж на цілих два роки. Перший рік чомусь не прислали повістки. Через рік викликали. Тоді в мене над оком вискочив чиряк, великий, як яйце куряче. Пішов я у військкомат, який на той час знаходився в Цумані, і прошу відстрочку. А він як рявкне на мене: «Какую тебе отстрочку? Пойдеш! Чирь — это ничего!» Ну, ні — так ні. Направляють мене до Луцька, але перед тим, як ставили на облік, у районній газеті «Радянська трибуна» написали замітку «Карпилівський бур’ян», з підзаголовком «Яка хата — такий тин, який батько — такий син». Проходжу я комісію, і вже лишився один лікар. Приходжу до нього, а він і питає, а що це в тебе над оком. Я й кажу йому, що чиряк. Він подивився і сказав: «Відстрочити!» Цуманський супроводжуючий намагався його відмовити, але той настояв на своєму, пояснюючи це тим, що чиряк на голові — не жарти. Комісар сказав: «То йди, Тарасюк». Так отримав я ще рік часу. Хоча на другий день встаю, а чиряка як і не було. Де й подівся! Але в 1963 році мене призвали, на той час я мав уже двадцять один рік. Було мені попередження через пророче слово, тому я вже знав, що мене чекає. Призначили мене в морфлот, бо ж я не який-небудь «парень» був (сміється). Прослужив три місяці в Балтійську до присяги. Коли відмовився — пришили політичну статтю. Як потрапив на місце (в Калінінграді), то великого розчарування не було, бо був уже приготований і там відбували покарання Ростік Пігалюк, Григорій Бабій, суботник із Молдови. З братом із Білорусії доводилося перестукуватися по стіні. А потім мене взагалі на будівництво відправили, і це також чудо, бо перед цим потрібно було «осознать» свою вину, а я цього не зробив. «Это не твоё дело, ты дай согласие на роботу, и я сделаю». Було так, що ті, кого начальник посилав, довго не затримувалися, через порушення їх назад в «лагер» повертали. Я й дав згоду. І він за мене заступився. Мене відправили в Комі АССР. Там мені без конвойного краще стало, так я другу половину свого «строку» з 1966 до 1969 пробув там. Навесні вже додому поїхав.

— Що було після повернення?
— Коли повернувся, то через три роки мене обрали дияконом (1972), шість років я служив, а в 1978 році мене рукопоклали на пресвітерське служіння.

— Що ви відчуваєте в такі святкові дні?
— Що відчуваю? Радість в душі, дякую Богу, що Він провів мене, бо моє життя, було нелегким, у сльозах пройшло. Син старший захворів, п’ять років я за нього боровся, а на п’ятнадцятому році Бог його забрав. І ще одного, той, правда, був маленьким. А нелегальні зібрання… Скільки погрожували... Але Бог мене беріг.

— Сорок п’ять років ви служите людям, що вам у цій роботі завдавало труднощів і найбільше боліло?
— Дякувати Богу, «крепких» сутичок між братами не було, жили в мирі. Найбільше труднощів зазнав від влади. Вісім років я виїздив, добиваючись реєстрації. І Київ, і Москва була. І все з тими «кегебістами». Після того, як добилися реєстрації, то вони мене вже не чіпають. Пригадую, як у Луцьку уповноважений з насмішкою до мене казав: може вам у кожному селі навколо відкрити церкву. Пройшли роки — так і сталося, у всіх сусідніх селах є доми молитви. Чого диявол боявся — те Бог зробив.

— У своїй проповіді ви говорили, що Бог дивно вів вашу церкву через «вогонь і воду», чим ви можете це аргументувати?
— Бог нас зціляв, мого брата оздоровив від апендициту без операційного втручання, а колись вважалося, що це важка хвороба. Від інсультів зціляв. Через слово попереджав, наставляв, що робити.

— Волинь у минулому зачепило лжевчення «сіоністів», як ви реагували на це?
— У нас цього не було, слава Богу, нашу церкву це не зачепило. Сто літ скоро буде, як тримається церква на чистій євангельській науці. Було, що заходили люди й пророкували різні речі, але брати зупиняли. І до цих пір нас не торкнулося ніяке лжевчення.

— Недалеко від вас були старіші й чисельніші церкви, наприклад, у селах Котів, Човниця. Сьогодні там по кілька членів. У чому, на вашу думку, успіх церкви?
— Успіх у мирі між братами, особливо керуючими. У нас він, слава Богу, був, а де його не стало, там засіялася велика злоба й ворожнеча. А ще християни вели своє життя не так, як потрібно, це стало великою спокусою й причиною падіння церкви. Ще в нас проводилося правильне навчання щодо сімейного життя, дітонародження.

— У вас у церкві багато не лише дітей, а й молоді. Що ви робили для того, щоб втримати її в церкві?
— Особливого щось такого, щоб втримати їх своїми силами, — нічого. Ми молилися, багато молилися, проханнями й бесідами тої роботи не зробиш, потрібно, щоб Бог навернув серце до церкви. А ще важливий приклад єдності між братами, щоб не було спокуси для молодих. У церкві діє недільна школа, молодіжні служіння, молоді відвідують хворих, немічним допомагають. Великі сім’ї, і старші діти помагають меншим.

— Чи займається ваша церква євангелізацією, місіонерством, створенням нових церков?
— Якщо наші брати беруться за місіонерство, то відразу церкви організовують (сміється). Є брати, які служать не тільки в церквах України, але й за кордоном: Нарва, Рига, Штати, Росія. У Полтаві трудиться наш брат. У сусідніх селах вже церкви організувалися, то відійшли від нас, стали самостійними. А якби в Америці зібрати тих, що виїхали, то ще б одна така церква була.

— Що б ви порадили й побажали молодим служителям?
— Укріплятися Господом і могутністю сили Його. Нести й передавати правильне євангельське вчення в єдності духу й в союзі миру. Це найголовніше. І тоді буде все інше: і благословення, і успіх!
А на кінець хочеться сказати, що посіяне зі сльозами буде жатися з радістю.

Інна Мельник


     


Телепередача
дивіться щосуботи
о 18.30,
повтор
у понеділок о 8.00
на "Новій Волині"

Архів


Радіопередача
слухайте щонеділі
о 20.10
на Волинському
обласному радіо

Архів