Але до створення Союзу справа не дійшла: до того часу в Москві радянською владою було прийнято рішення зігнати усі протестантські конфесії в один союз. Як відомо, ще на початку війни Сталін, як далекоглядний політик, розумів, що для перемоги йому потрібно заручитися підтримкою усіх верств населення, у тому числі й віруючих. У 1942 році за наказом Сталіна з ув’язнення звільняються керівники євангельських християн та баптистів. Вони створюють Тимчасову раду євангельських християн та баптистів. 26-29 жовтня в Москві відбулося засідання керівників цих конфесій, на якому було прийнято рішення про злиття цих євангельських напрямків. Але для влади цього було замало. Вони добре розуміли, що п’ятидесятницькі церкви в Україні мають великий вплив та поширення, але політика з викорінення релігії не могла дозволити їх легалізувати. Тому всіма силами влада разом із новообраним керівництвом Союзу євангельських християн і баптистів (пізніше слово «і» було замінено на тире) намагається приєднати п’ятидесятницькі церкви до підзвітного владі Союзу.

З 18 до 25 серпня 1945 року в Москві відбувалося засідання, на якому були присутні 20 чоловік від ВСЕХБ (російська абревіатура) і четверо від п’ятидесятників: Панько, Вашкевич, Бідаш, Пономарчук. 25 серпня була підписана так звана Серпнева згода про об’єднання п’ятидесятників з Союзом євангельських християн-баптистів. Від Всеукраїнського союзу ХЄВ (так зване «воронаєвське братство») його підписали А. Бідаш та Д. Пономарчук, від колишнього Всепольського союзу ХВЄ — І. Панько та С. Вашкевич.

Служителі на місцях та церкви по-різному поставилися до цього злиття. Протягом наступних років багато п’ятидесятницьких церков входили в об’єднання, розчаровувалися, виходили. Стосунки були непростими, особливо після того, як керівництво ВСЕХБ, всупереч угоді, розіслало в місцеві громади листи, у яких прямо виступило проти говоріння на інших мовах, гучних молитов і т.і. Розпочалася внутрішня боротьба за доктринальне вчення. Було чимало випадків, коли п’ятидесятницьких служителів утискували, відсторонювали від служіння. Це особливо проявлялося на Сході України, де п’ятидесятницькі громади переважно зливалися з баптистськими. На Заході це було менш відчутно, бо там п’ятидесятницькі церкви лише входили в Союз без злиття з іншими церквами і самі визначали свою діяльність та духовне життя. Таким чином, дуже швидко постало питання виходу зі ВСЕХБ та утворення свого Союзу.

14 лютого 1948 року в Києві зібралася група служителів, у тому числі А. Бідаш, С. Марін, М. Місюра, М. Бут, Ю. Самойленко, Є. Юрчак, В. Бойко, В. Бєлих, І. Левчук. На цьому зібранні було вирішено провести підпільний з’їзд з метою захистити п’ятидесятницьке братство, який було вирішено провести 17 березня у Дніпродзержинську.

З’їзд в умовах повної конспірації розпочався ще ввечері 16 березня у домі Федора Яшника. Протягом доби продовжувалася бесіда. Підозрюючи, що органи МДБ вже їх шукають, ніхто не виходив з дому. Зачитувалися листи від багатьох церков з фактами чисельних порушень Квітневої угоди. Було прийнято рішення звернутися з цим питанням на адресу ВСЕХБ та Голови Комітету в справах релігійних культів, а якщо не будуть прийняті ніякі заходи — виходити з ВСЕХБ. Делегати підписали текст листа ввечері 17 березня і вночі розійшлися. Бідаш, Марін та Панько, який з якихось причин не зміг приїхати на з’їзд, повинні були відвезти лист в Москву.

Ранком 18 березня розпочалися арешти. Когось арештували прямо на вокзалі, когось вже вдома, когось — дещо пізніше. Було арештовано 14 учасників з’їзду. 18 вересня їм були винесені вироки за антирадянську діяльність — від 5 до 10 років заслання.

У серпні 1956 року, вийшовши на волю, керівники п’ятидесятників на чолі з А.І. Бідашом, В.І. Бєлих та І.А. Левчуком зібрали ще один нелегальний з’їзд у Харкові, на якому також прийняли рішення звернутися до Уряду СРСР з аналогічним проханням про відновлення легальної діяльності Союзу. Цього разу вони отримали позитивну відповідь і почали збирати необхідні для реєстрації Союзу документи від місцевих церков. Документи були передані в Раду в справах релігії у Москві. Але відлига швидко закінчилася, і, замість реєстрації Союзу п’ятидесятників, на місцях, згідно з тим же списком, який передали у Москву, почалися судові процеси над керівниками й активними членами церков по всьому СРСР. Для багатьох віруючих це стало останнім доказом того, що підступній радянській владі неможливо довіряти і неможливо з нею мати ніяких справ. Це і було головною причиною, чому значна частина п’ятидесятницьких церков до самої перебудови ні на який діалог з радянською владою більше йти не погоджувалася.

Усі ці роки братство п’ятидесятників було роздроблене на кілька частин, де були свої визнані керівники. Загального центру не існувало. Значна частина церков входила у ВСЕХБ, у якому працювали деякі керівники, що представляли п’ятидесятницькі церкви (Г.Г. Понурко, Д.І. Пономарчук, Д.Л. Вознюк, Р.І. Білас, В.С. Глуховський). Починаючи з 1968 року була дозволена реєстрація п’ятидесятницьких церков незалежно від ВСЕХБ. За станом на 1989 рік в Україні існувало близько 200 автономно зареєстрованих церков п’ятидесятників, діяльність яких координувала Рада Пресвітерів, у складі якої були В.І. Озеруга, Ф.А. Вознюк, Н.П. Рещиковець, П.В. Сердіченко, Я.Д. Кобилінский. Інші церкви не були зареєстровані, однак мали свій керівний центр (В.І. Бєлих, І.А. Левчук, І.П. Федотов, В.Г. Мурашкін, І.І. Южаков, В.Г. Прудников, Я.Г. Приходько, М.М. Камінський, М.А. Мельник та ін.).

У період після перебудови почалася робота з відновлення діяльності Союзу п’ятидесятників, що була організована оргкомітетом, до складу якого входили: Р.І. Білас, В.М. Боєчко, А.С. Гринчук, Н.А. Гущин, А.П. Ільчук, М.М. Камінський, Ф.К. Марчук, М.А. Мельник, В.І. Озеруга, Н.П. Рещиковець, П.В. Сердіченко, С.П. Цвор, Г.Ф. Черненко.

25-26 травня 1990 року в Коростені був проведений Всеукраїнський з’їзд, на якому була відновлена діяльність Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської (п’ятидесятників), що об’єднав у своїх рядах місцеві церкви, що належали раніше до різних груп зареєстрованих у ВСЕХБ, зареєстрованих автономно і незареєстрованних церков ХВЄ і ХЄВ. Головою відновленого Союзу був обраний Микола Адамович Мельник, який і керував Союзом церков до 1998 року. Нині Союз ХВЄ, який є правонаступником раніше існуючого Всеукраїнського союзу християн євангельської віри і Всепольського союзу християн, очолює Михайло Степанович Паночко, обраний на це служіння на Всеукраїнському з’їзді, що відбувся 19-21 травня 1998 року в Києві. А на Всеукраїнському з’їзді в 2004 році Союз було перейменовано у Церкву християн віри євангельської України.

Окрім Церкви ХВЄ України, в країні існують ще декілька п’ятидесятницьких союзів.

1-2 травня 1992 року в Москві відбувся з’їзд п’ятидесятницьких служителів, які представляли переважно нереєстровані церкви так званого «воронаєвського братства». На ньому було утворено Об’єднану церкву християн віри євангельської, яку очолив Віктор Бєлих. До сьогоднішнього часу вона географічно охоплює майже усі республіки колишнього Радянського Союзу та Німеччину. Українська ОЦХВЄ, яку очолює єпископ Георгій Бабій, входить до її складу і налічує приблизно 700 громад.

У 1990 році був утворений Союз вільних церков християн євангельської віри, який зараз очолює старший єпископ Василь Райчинець. В об’єднанні налічується 330 церков.

Юрій Вавринюк

Використана література.
1. В. Франчук, «Просила Россия дождя у Господа», 2001.
2. Т. Калинюк. «Християни віри євангельської на Волині», 1994.
3. Т. Калинюк. «Історія християн віри євангельської», 2006.
4. Л. Гапонюк, М. Пирожко, В. Чайка. «Євангельський рух на Волині», 2009.
5. В. Кіт. «Григорій Федишин», 2009
6. «История євангельських христиан-баптистов в СССР», 1989.
7. Журнал «Євангельський голос», 1,2002.
8. Журнали «Христианский вестник», 1972-1974.
9. Журнали «Примиритель», 1929-1936.
10. Журнали «Євангельський голос», 1936-1939.
11. Спогади Федора Каплуна. Рукопис
12. Антін Горошко. «Іван Воронаєв»
13. «Тематическая программа Библейской школы по вероучению ОЦ ХВЕ».
14. Журнал «Благовісник», 1,2001