Повертаючись із Америки в 1918-20 роках, українці, які їздили туди на заробітки, везли з собою гроші, за які планували купити землю та  інвентар для її обробітку. Але окрім матеріальних благ, брали з собою віру в Господа Ісуса, яку прийняли після почутих проповідей Євангелії в Штатах.

У 1919 році один із таких емігрантів приїхав і в Риковичі, це був Федір Кандиба. Він ділився з односельчанами вісткою Євангелії, після чого люди почали навертатися до Бога, багато з них були неграмотними, знали лише про ті чи інші релігійні традиції, обряди і звичаї, які поширилися після хрещення Київської Русі. Першими віруючими в селі стали: Нестор Божик, Рода Міліян, Марʼяна Парадуха та Марія Шемчук. Хрещення приймали в Пересвичах на річці і селі Трубки. Євангеліє розносилося всіма селами.

Приїжджав із Польщі Іван Зуб-Золотарьов, Андрій Давидюк та інші місіонери. Хрещення звершували брати з Кременця, а також брат Нечипорук із Здолбунова.

На зібрання ходили здебільшого пішки, відвідуючи й інші села, такі як: Привітне, Холопичі, Садів і Зимно.

Першими проповідниками стали: Матвій Парадуха, Степан Ярошко з Волиці, Григорій Мельник, а Савчук Степан з с. Волиця навчався на диригента і в 1923 році організував хор.

Так помаленьку утворилася община євангельських християн в селі Риковичі. Збиралися спершу в хатах, а то й  у клунях селян, тобто там, де було місце. Першим пресвітером став Федір Кандиба, який ніс це служіння понад 20 років.

Усе більш актуальною ставала тема будівництва дому молитви. Його звели біля гирла річки Білохи, але на той час це було й приміщення церкви, і житлове, власником якого був Ярийон.

Василь Хамула допомагав нести пресвітерське служіння Федору Кандибі, а заодно був диригентом хору. До війни люди їздили в Америку на заробітки, таким чином із церкви емігрувало 14 сімей в Аргентину, Парагвай, серед них і Василь Хамула.

До сьогодні в селі існує два цвинтарі. Перших покійних, які при житті ходили в дім молитви, не дозволили хоронити на загальному кладовищі, тож християни, які мали свою землю, такі як Чабан, окремі ділянки віддали для поховання членів протестантських церков. Обряд хрещення теж не вітався, тож його доводилося проводити на річках уночі.

Дякуємо Богові, що час змінився, ми маємо право обрати віросповідання, живучи мирно й допомагаючи один одному.

 

До війни, зокрема до 1941 року, община мала свій дім молитви, де постійно проводила богослужіння. Туди приходили люди з усіх навколишніх сіл, можна впевнено стверджувати, що то був час навернення людей до Бога. Хоча українці жили бідно, але знаходили час для поклоніння Богу: кидали роботу, навіть у жнива, щоб увечері, бувало, що й босоніж, прийти на зібрання.

Почалась війна, прийшли німці, публічні богослужіння не відбувалися: молилися, хто де міг і як знав. Багатьох людей забрали на фронт, декого – в Німеччину.

Через три роки після цих подій власник будинку, де збирались християни, переробив церковне приміщення на житлове, тож проводити богослужіння тепер не було де.

Війна закінчилася, Ярийона забили партизани, не стало й молитовного дому. Хто вижив, повертаючись із війни, з полону, збирався з іншими вірянами на хуторах, приходячи в хати один до одного. Люди знову почали навертатися до Бога.

 

Федір Кандиба, перший пресвітер, після війни згуртував людей, богослужіння відновилися. Він пережив смерть жінки й одружився вдруге з християнкою з Мелятина, де теж функціонувала євангельська церква. Помер чоловік у 1955 році, проживши 64 роки в Риковичах, де нині спочиває його прах.

Син Федора Кандиби Ванько теж служив Богу, він перейняв віру батька, а згодом це зробили й онуки, які в майбутньому теж стали пасторами: Володимир Кандиба в Овадному, ще був Віталій і Славик.

Повернувшись із німецького полону, Володимир Шемчук продовжив пасторське служіння після Федора Кандиби в Риковичах. Його дружина Марія була однією з перших, хто прийняв вістку спасіння через Ісуса Христа. Сім’я виховувала двох дочок – Анну й Ольгу. Чоловік понад 20 років благословенно служив  Богу й людям і трагічно загинув унаслідок аварії в Павлівці в1966 році.

 

Після війни повернулися з фронту брати, які пообіцяли Богу чисту совість під час таємного хрещення, яке звершував Федір Кандиба в Трубках на річці. Ці чоловіки, зокрема Василь Петренко і Улян Секунда, проповідували й  несли вістку спасіння іншим людям.

Уліян Секунда щиросердечно прийняв зібрання у свій дім. Хоча його сім’я із 10 людей, серед яких 6 діток, жила у двох кімнатах, де було тісно й не зручно, але ніхто не нарікав, вони раділи і за все дякували Богу.

Люди, які приходили до Бога, приймали водне хрещення по вірі в Риковичах на ставках або ж у річці чи на озері в Старопорицьку .

Коли влада відібрала молитовні будинки в Бушковичах, Волиці й Мелятині, усіх християн із цих сіл об’єднали в Риковичах, тож у церкві нараховувалося більше 250 членів. У невеликій хаті збиралися християни з більше ніж 10 сіл. Добиралися в міру своїх можливостей,  бувало, приходили з місць віддаллю до 9 кілометрів зимою й літом.

Після Володимира Шемчука служіння пресвітера впродовж 18 років ніс Уліян Софронович Секунда. Дияконами були: Іван Платонович Дармофал із Волиці,  Сергій Михайлович Оліфір з Мелятина та Іван Петрович Джигота зі Старопорицька. Обов’язки диригента хору виконував Андронік Данилюк із Волиці.

Хоча настав атеїстичний час, але Бог приєднував спасенних. Дехто з членів церкви сидів у в’язниці за відмову в армії брати зброю до рук, таке випробовування випало зокрема й на долю Миколи Секунди. Його, сина пастора, засудили на 3-річний термін і дали 5 років заслання в Казахстан… Повернувшись звідти, Микола одружився й у 1984 році замінив батька в пресвітерському служінні. Уліян Секунда був пастором упродовж 18 років, передав працю в поважному віці й помер у 82, виховавши з дружиною Домікією Охарамівною 6 дітей, які прийняли батьківську віру в Ісуса.

Під час цього періоду при церкві функціонував хор, струнний та естрадний оркестри, якими опікувався обдарований музикант і диригент Леонід Секунда. До слова, цей брат грав на всіх інструментах і організував оркестр і в других общинах. Вони обслуговували християнські служіння й весілля не тільки у Волинській, а й у Рівненській та Тернопільській областях.

Через музичне служіння в 70-х роках приїхав до нас місіонер Василь Давидюк із Канади, він подарував музикантам нові інструменти. Духовий оркестр служив під час похоронів і весіль до повномасштабного вторгнення в 2022 році.

 

У 1984 році під час пасторства Миколи Секунди церква обрала нових молодих дияконів Олексія Векулюка з Переславич, Андрія Дормофала з Волиці і Володимира Петренка з Рикович. Дім, у якому збиралися, опустів: діти повиростали, порозходилися й кімната за кімнатою відводилася для зібрань, допоки Степан і Лідія Джилоти не віддали Господу весь будинок, переїхавши жити в сусідню хату.

Було вирішено реконструювати будівлю, спільними зусиллями підняли дах, зробили балкон. До речі, цей дім стоїть і донині. Певний час богослужіння проводилися в одній із кімнат хати Василя і Ольги Петренків.

У 1988 році прийшла свобода релігії, християни почали повертатися у свої села, будуючи молитовні будинки. Як бджоли вилітають роями з вулика, так із нашої церкви утворилося 5 общин. Першими відійшли віряни Волиці, Трубок, Мелятина, Старопорицька й Орища. Усі побудували церкви. Також звели храми в Павлівці, Жашковичах й Іваничах, до речі, церква в Іваничах утворилася на базі риковицької общини.

Володимир Петренко, який на той час ніс служіння диякона в Риковичах, згуртував і очолив церкву в Локачах, побудував великий молитовний будинок, де й служить до сьогодні.

Після відділення служіння диригента замість Андроніка Данилюка почав виконувати Леонід Секунда. Він активно працював до 1987 року, коли раптово помер через хворобу серця на 51 році життя. Очолила хор Лідія Джигота, закінчивши курси, вона й досі співає, маючи поважний 77-річний вік.

 

Микола Секунда ніс пасторське служіння впродовж 17 років із 1984-го. Він передав працю через хворобу й помер 10 квітня 2001 року у 62-річному віці, після чого його сім’я виїхала в Америку. Вони з дружиною Марією виховали трьох дочок.

 

18 березня 2001 року на пасторське служіння церква вибрала кандидатуру Степана Васильовича Джиготи, який до сьогодні служить Богу й  65 членам церкви. Дияконами стали Петро Секунда й Віталій Лаць.

 

Згодом дообрали дияконів, молодих братів: Ярослава Вакулюка, Анатолія Вакулюка, Олександра Остратюка та Вадима Лаця. Новими диригентами стали: Тетяна Вакулюк, Наталія Лаць і Яна Лаць. Функціонує й церковний гурт «Євангельська пісня» під керівництвом Петра Секунди.

Хаті, у якій збиралися, минуло 95 років, тож постало питання, що робити з нею далі. У старому приміщенні не було класу для недільної школи, одна із перших вчителів Зінаїда Іванівна Джигота водила дітей у сусідній будинок, що було незручно. Почали думати про те, щоб звести нову будівлю: витрати не під силу, тож про свої плани ми говорили Богові. У 90-их роках в село з Америки приїхав колишній пастор і диригент Риковичівської церкви Василь Хамула, він тоді сказав:  «Я хочу, щоб у селі був новий молитовний дім, шукайте місце і проект, я допоможу».

Ми запозичили проект у церкви села Журавники й переслали йому, після чого брат Василь обіцяв передати гроші в Дубно. На жаль, прийшла вістка, що він раптово помер. Але Бог не помер, Він живий. Із того часу минуло 75 років, Господь потурбувався про Риковичі, із Його допомогою побудували нове приміщення майже на тому ж самому місці – через садок біля витоку річки Білохи видніється старий дім молитви як реліквія, як згадка про перших християн у нашому селі, які увірували 105 років тому.

Для нас цей дім молитви, неначе перлина, дарована Богом, чудо Господнє. Ми ніколи б не побудували його своїми силами, хоча більше 20-ти років помаленьку збирали на це кошти, а їх вистачило тільки на оформлення документів. Слава Богу за це!

Раніше над нашим селом пролітали пасажирські літаки в сторону Польщі. Ми чули історії, що бували випадки відкриття багажного відділення, після чого всі цінності падали на землю. Одного разу, коли пролітав черговий літак, на нього стояв і дивився маленький Богдан 9-10 років, я запитав його: «Щоб ти зробив, якби біля тебе впала валіза з грішми?» Він, не задумуючись, сказав: «Ми б почали будувати молитовний дім». Ця відповідь надихнула нас молитися кожен день, в одну й ту ж пору за цю справ.

Пройшли роки і сталось чудо, Бог чує молитви! Сім’я Анатолія й Надії Данилюків (дівоча Сітко), від’їжджаючи  в Америку продали свій дім. 8 лютого 2018 року приїхали до нас і питають: «Де пастор?» Тож ми зустрілися в старому домі, де Анатолій вручив конверт із грішми для зведення нового приміщення церкви. Ніхто не думав і не гадав, звідки з’являться гроші. Щира подяка Богу і їм за те, що змусили нас почати будівництво .

Сільська рада допомогла, при сприянні голови ОТГ Андрія Степановича Сапожніка виділила ділянку для будівництва. Ми дякуємо за них Богу і постійно молимося за владу.

20 грудня 2019 року були готові всі необхідні документи. Молодь, яка часто турбувала нас питаннями щодо будівництва, прийшла на допомогу. Олександр Остратюк, Вадим Лаць та Леонід Секунда склали приблизний план робіт, а проект майбутнього приміщення продумав Андрій Трофімук.

Із допомогою Бога й братерства під керівництвом інженера з Луцька Євгена Тихоновича Мельничука, який організував роботи і сформував бригади, 4 грудня 2020 року нам вдалося повністю закінчили фундаментні роботи.

2 квітня 2021 року було покладено поклали перші рядки цегли, про яку подбав Юрій Стадніцкий, а 31 грудня в новому приміщенні зробили перше зібрання.

Допомагали активно і свої, і чужі. Сестри-господині ніколи не відпускали робітників голодними. Багато бригад, які приїжджали здалека, не брали плати за роботу і за дорогу.

Хтось молився, хтось приносив харчі, продукти, фінанси, багато людей допомагали з-за кордону, з інших церков. Хтось жертвував безпосередньо на котельню чи на підвіконня, хтось – на сходи, хтось на лавки, меблі чи на світильники. Бог зробив серця людей небайдужими.

Маленький Богданчик, вирісши, пройшовши підготовку в Польщі, упродовж двох з половиною років день у день зі своїм братом Леонідом, організатором будівництва і відповідальним за нього, щиро працювали разом зі всіма й закінчили цю будівлю.

Бог зберіг від трагічних випадків, які бувають на будівництвах, хоча були небезпечні моменти, падіння з висоти, але Господь допоміг уникнути переломів і каліцтв, за що слава Йому!

 

Нехай ще багато людей знайдуть спасіння в цьому домі й отримають вічне життя в Царстві Небесному.

 

Христос сказав: «Я живу і ви жити будете… Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її».