Історія Ірини та Каріни Москвичів із селища Стара Вижівка Ковельського району, що на Волині, – це яскравий приклад довіри людини Богу. Сестри – близнята: Ірина народилася на 5 хвилин раніше Каріни, проте це не єдина відмінність між дівчатами. Лікарі одразу виявили, що в старшої – церебральний параліч.

Як дівчина зуміла прийняти себе і жили повноцінно? І як людська неідельність може стати Божою ідеальністю? Про це відверто розповіла Ірина Москвич.
– Ірино, коли ти усвідомила, що не така, як інші діти?
– Це трапилося, коли почала ходити. На той час мені було близько 4-5 років. Я бачила інших дітей на вулиці і розуміла, що вони рухаються не так, як я, проте не сприймала це негативно, не вважала вадою, спокійно реагувала. Думала: ну нічого, що не така, як інші, головне, що ходжу.
– Оскільки ти народилася в християнській сім’ї, чи вважала допустимим питати в Бога: «Чому саме я маю таку ваду?» Чи траплялися розчарування в дитячому, юному віці через хворобу?
– Стану розчарування не можу пригадати ні в дитячому, ні в підлітковому віці. Думаю через те, що батьки настільки адекватно ставилися до мого стану, що навіть думка не приходила якісь претензії пред’являти Богу. Зазвичай люди обурюються, коли чогось не розуміють або ображаються, я ж сприймала церебральний параліч як дуже цікаву особливість. Крім того, Каріна завжди була поруч та допомагала. Можливо, це дивно звучить, але насправді претензій Богу і якихось образ на Нього я пригадати не можу.
– Дякуємо Богу за ваших батьків! Усе-таки, Ірино, із чим було найважче справитися? Із чим боролася? Як вдалося прийняти себе?
– Я думаю, варто зазначити той факт, що прийняти себе – це не одноразова дія, а процес. Звичайно, можна виділити якийсь ключовий момент, коли ти усвідомлюєш реальність, проговорюєш це з Богом. Та з часом виникають ситуації, які раніше не траплялися, і буває так, що потрібно знову й знову проживати процес прийняття, бо ти опинився в інших обставинах, у новому оточенні, де потрібно осмислити ставлення людей і представити себе.
Хтось думає, що прийняття – то довгий-довгий шлях, у кінці якого прийняв себе й усе, спокійно живеш далі. На жаль, це не одноразова дія, а процес, у якому допомагає Господь, по Його милості я є такою, якою є. Якби не Він, не було б ні самого процесу, ні результату. Усе те добре, що ви бачите в мені, – це Господь. Сама по собі людина, яка має фізичні обмеження, є слабкою, але відомо: де слабкі ми, там сильний Господь.
– Чи знаєш ти, який Божий план для твого життя?
– Сім’я показала приклад щирого й відданого служіння Богу, тому з дитинства мріяла стати місіонеркою, незважаючи на обмеження. Можливо, була натхнена розповідями про людей, які працювали в екстремальних умовах. Проте коли я підросла, то краще зрозуміла свої фізичні особливості. Під час розмов із Богом про своє майбутнє, хоч і знала, що воно буде благословенним, сумнівалася щодо фізичного стану. Одного разу під час молитви зловила себе на такому припущенні: “Щоб служити Богу треба, як мінімум, вправно і твердо стояти на власних ногах”. Я знала, що ця думка від ворога, але вона видавалася раціональною, із нею було важко не погодитись. Далі продовження: “Ти цього не можеш!” У цей момент я розумію: це абсолютна правда, але вона буквальна. Знову думка, але інша, яка прийшла як Божа відповідь у моє серце: “Мені не потрібні твої здорові ноги, мені потрібні всього лише твої уста!”
Я поясню: у цей момент Бог змінив мій фокус. Ворог людських душ зробив акцент на моїй ваді, на моїй неідеальності, а Бог – на Його оригінальності в мені, показавши в цьому майбутнє покликання.
Іншими словами: “Я не помилився, коли зробив тебе саме такою. Ти можеш про Мене розповідати, а Я буду тебе на це надихати, і тоді стан твоїх ніг не матиме ніякого значення”. Це змінило сприйняття себе, хоча й відчувала себе такою, як всі, з дитинства, але часом потрібна ось така розмова з Богом, щоб зрозуміти, наскільки важливо це утверджувати в собі.
Я усвідомила: ноги не стануть на заваді, аби виконувати покликання, якщо прислухаюся до Господа. Звичайно, вада не зникла, але я зрозуміла свою цінність, і Бог дав мені думку, яка потім вилилася в життєве кредо: “Твоя неідеальність – Божа оригінальність!”
– Щоб ти могла порадити нашим читачам?
– Неідеальності в собі може знайти кожен. Вони формують у нас комплекси. Нашу недосконалість помічають люди і часто вказують на неї, тому ми закриваємося, будуючи стіни недовіри, тому не приймаємо себе та інших. Дефекти бачать люди – оригінальність відкриває Бог.
Моя неідеальність – це правда, але Божа оригінальність – це істина про мене в Ньому. Довірмося Богу, Який робить слабких сильними, бо сила Його здійснюється в немочі!

Розмовляла Галина Фурман