На півночі Волинської області, у Камінь-Каширському районі, серед озер та лісів, біля річки розташоване село Підріччя. Здавна це село населяли поліщуки, які називали себе православними, більшість із яких були неосвіченими. Не маючи Божого слова — Біблії, жили так, як їм підказувало власне сумління. Та люблячий Господь не обминув цей глухий куточок. Серед сотень тисяч людей на землі Він звернув увагу на наше невеличке село й заснував тут Свою церкву.

Благодатна вістка про Боже спасіння прийшла до Підріччя із сусіднього села Раків Ліс.

Після закінчення Першої світової війни, у 1915–1920 роках, додому поверталися з фронту та німецького полону солдати, які навернулися до Господа в полоні. Одним із таких солдатів був Сус Арсен. Він повернувся 1920 року до свого дому в село Довга Нива, привізши з собою Євангелію та пісенник. Також у цьому році в Олексіївку зі США повернувся Таратика Іван.

Він, увірувавши на чужині, прийняв там водне хрещення. Ці два чоловіки, дізнавшись один про одного, стали зустрічатися для роздумів над Словом Божим.

Через рік повернувся зі США на хутір Поричани, що біля Каменя-Каширського, ще один віруючий чоловік — Кривдік Гнат.

Він привіз із собою християнську літературу. Ось ці троє братів по вірі стали разом проводити зібрання, а до них приєдналися їхні жінки.

Перше водне хрещення відбулося в місті Камені-Каширському 1922 року. Утворилася церква, яка нараховувала близько 12 осіб. Вони проводили зібрання двічі на тиждень.

Великим благословенням для церкви стало навернення Митчика Лазаря із села Раків Ліс.

Він був авторитетною людиною, знав англійську та німецьку мови, досліджував Біблію. Оскільки в церкві ще не було пресвітера, то пояснював Боже слово для всіх.

Ці брати-християни — перші місіонери в нашому регіоні. Вони, запрягши коня, об’їжджали навколишні села, проповідуючи в них Добру Вістку — Євангелію.

Житель села Підріччя Остап Якимович Кухтей навідував зібрання в селі Раків Ліс, де зустрічався зі згаданими братами. Він запросив їх до себе додому провести богослужіння. Брати на запрошення радо відповіли — і прибули до нього. Це було взимку. Під час служіння Дух Святий торкнувся Остапа, і він привселюдно оголосив: «Хочу служити Господу!» До нього приєдналася і його дружина Зінаїда, яка також оголосила про своє бажання посвятити життя Богові.

18 квітня 1925 року на озері Святе відбулося перше водне хрещення в Підріччі. Остап та Зінаїда вступили в заповіт з Господом. Звершував хрещення Іван Сус, якого направила місія з Канади як пресвітера в село Раків Ліс. Ось так започаткувалася церква в Підріччі. Брат Остап розповідав про Бога своїм дітям, рідним, односельчанам. Люди з села приходили до Остапа, читали разом Біблію, розмірковували над нею.

На жаль, фото Остапа Кухтея не збереглося, лише спогади, що він був добрим чоловіком, грамотним, мав Біблію, читав її, був гарно вдягненим, грав на скрипці. Згадують, що Остап допомагав євреям, переховував їх, годував кілька років єврейського хлопчика, ризикуючи своїм життям, — і так виконував повеління Боже «рятуй взятих на смерть». У час польської влади в нього квартирувалися й поляки. На пам’ять про Остапа за допомогу євреям у Києві посаджене дерево на Алеї праведників.

Серед нас є дві онуки Остапа — Радкович Віра та Сич Надія, а також багато правнуків та праправнуків.

Наступне водне хрещення відбулося 7 липня 1926 року. Цього дня пообіцяли служити Господу в добрій совісті діти Остапа — 17-річний Сергій та 15-річна Федора, а також Кот Іван Кузьмович — майбутній проповідник, дід Демчика Льоні, та Шуйчик Марія Андріївна.

1928 року прийняли водне хрещення Приймак Лукерія, Приймак Ольга Миколаївна, потім її мати Палажка, Цьомах Дарка, мати сестри Ніни Янихи, Цьомах Настя (мати баби Мані). Прийшли до Бога й невістки Остапа — Кухтей Варка Миронівна (мати брата Ликсія), Кухтей Васька (баба Галі Кухтей, Свєти Яківни). Тож 1930 року в Підріччі було приблизно 20 євангельських християн.

Євангельські християни Підріччя належали до общини села Раків Ліс. Зібрання проводили в Підріччі, а також у Раковому Лісі в хаті. Оскільки загальна кількість віруючих збільшилася в раків-ліській общині, то було вирішено будувати дім молитви в Камені-Каширському. На той час Волинь належала до складу Польщі. Була повна свобода для проповіді Євангелії.

У вересні 1930 року євангельські християни вже мали в Камені-Каширському нове приміщення дому молитви. Громада була зареєстрована як церква євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Її відвідали місіонери з-за кордону. Зокрема Гутше, В. Марцинковський із дружиною (з Палестини), Болтнєв, Деко-Цмалей. Вони проводили навчальні зібрання. Дружина Марцинковського проводила бесіди для жінок, як їм потрібно поводитися згідно зі Словом Божим.

1932 року загальна кількість членів громади в Камені-Каширському сягнула 200 чоловік.

Було прийнято рішення, щоб віруючі навколишніх сіл проводити зібрання у своїх селах, а на хліболамання приїжджали в дім молитви в Камінь-Каширський.

Останнім довоєнним місійним пресвітером об’єднаної євангельської громади Каменя-Каширського був Микола Коретко з Бреста. Він перед війною провів членське зібрання, на якому обрали Пилипа Токарчука із с.Черче пресвітером, і повернувся в Брест. Пилип Токарчук був полум’яним проповідником Євангелії на Поліссі. Він пішки вирушав у дорогу по селах, по дві-три доби не бував удома. Ні лихоліття війни, ні нестатки не зупиняли його. Пилип відвідував і Камінь-Каширську громаду, приходив і в Підріччя. З любов’ю давав настанови віруючим, проводив бесіди, молитви над дітьми, звершував водне хрещення та вінчання. Важливо відмітити, що тоді християни дуже шанобливо ставилися до пресвітерів. Якщо брат Токарчук давав якусь настанову, то всі старанно її виконували.

Настали тривожні часи Другої світової війни. Під час німецької окупації неможливо було проводити зібрання в домі молитви Каменя-Каширського, тому зі страхом збиралися по хатах. Бо по лісах ходили озброєні чоловіки, які грабували людей, не цінували людське життя. Тоді в наших краях немало людей загинуло від бандитів. Християни щиро молилися, просили захисту в Господа.

1944 року призвали на війну Кухтея Сергія та Кота Івана Кузьмовича. Брати написали пояснювальні записки, що не будуть брати зброю і вбивати людей, навіть німців. За це військовий трибунал засудив їх на 10 років ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Вдома в них залишилися дружини й діти. Там брат Сергій обморозив ноги, потім тяжко хворим лежав у госпіталі. Його дружина отримала листа з повідомленням про смерть чоловіка. Та з милості Божій він вижив.

У сибірських тюрмах за відмову від зброї перебувало багато українських віруючих. Вони не надіялися вижити. Працювали на лісоповалі в мороз без рукавиць, ручними пилками різали ліс. Робота тяжка, а через голод не було сили ні працювати, ні навіть ходити. Це призводило до упадку й духовної міцності. Брати іноді впадали у відчай, але молилися, співали, ділилися пайком. Отримували посилки з сухарями навіть від невідомих людей — і на душі ставало світліше, міцніла віра…

Важко було й тим християнам, хто залишився вдома. Та Бог охороняв їх, годував їхніх дітей. Вони збиралися разом, читали Слово Боже. Проповідників-чоловіків було мало, тому проповідували жінки. Шуйчик Марія (Галіціянка) мала старослов’янську Біблію, проповідувала. Також проповідувала Ольга Миколаївна.

У 1946–1950 роках прийняли хрещення Цьомах Настя (Мируниха), Приймак Олюта, Кухтій Ярина, Цьомах Олександр (Сашко), Шевчик Юстина та інші.

1949 року померли Остап та Зінаїда Кухтей. Після їхньої смерті по амністії звільнили з ув’язнення Кухтея Сергія. Він відбув по 5 з половиною років у таборах. Повернення братів збадьорило церкву. Замість Остапа Кухтея, який очолював церкву, було обрано його сина Сергія. (руководящий общини).

Раніше підрічани жили на хуторах. Двори Краснилівки розташовувалися ближче до села Підріччя. Люди з цих сіл допомагали один одному, спілкувалися, ділилися хлібом. Краснилівчани приходили на богослужіння в Підріччя. Першими з Краснилівки навернулися до Бога і вступили в заповіт через водне хрещення Какалюк Іван, Деркач Іван Дмитрович із дружиною Параскою, Горбачук Григорій із дружиною Христиною, Какалюк Степан, Павло Ганяк.

У своїх спогадах старожили відмічають Хомича Володимира (Владіміра) з Краснилівки (дід Саши Будьонного). Владімір прийняв хрещення 1950 року, був доброчесною, побожною людиною. Хоча не проповідував устами Слова в церкві, проповідував його своїм життям. Він ділився їжею з людьми, хоча сам був бідним, допомагав у бідах працею і чим тільки міг. Був рибаком. Як наловить риби, то роздасть її людям, допомагаючи їм вижити. Після його смерті прийшли до Бога його дочка та онуки й правнуки.

У 1950–1960 роках церква в Підріччі збільшилася на 28 душ. Разом з Краснилічанами було до 50 душ.

1957 року комуністична влада відібрала реєстрацію в церкві Раків-Ліс. Общину розділили на три частини. Віруючим із Підріччя було дозволено збиратися з християнами зареєстрованої церкви села Качин. Сюди входили ще віруючі з сіл: Датинь, Вілька, Запілля, Олександрія, Сошичне, Нуйно. Відстань між Підріччям та Качином по бездоріжжю приблизно 12 кілометрів.

Після цього рішення пресвітер Пилип Токарчук провів останнє зібрання у Раковому-Лісі, звершили Заповідь Ісусову — Спомин Його смерті. Прощаючись, молилися, просили в Господа не залишати їх і зберегти у вірі.

Християни Підріччя йшли в Качин на служіння хліболомання та на інші недільні зібрання, переважно ранкові. А вечірні та на буднях проводили по домівках у своєму селі, ховаючись від пильних очей атеїстів. Комуністична атеїстична влада контролювала церкву, переслідували людей за віру. У той час у Україні та й у всьому Радянському Союзі тюрми були наповнені віруючими людьми. Часто від віруючих батьків забирали дітей, зводили на них наклепи, їх штрафували і всіляко переслідували.

Бувало, що на зібрання приходили представники влади, активісти села і виганяли віруючих, складали на них акти, штрафували їх, а потім викликали пресвітера в Луцьк для погроз. Але церква Божа не припиняла проводити служінь.

Діти відвідували служіння, розказували вірші, співали псалми. Віруючі не виконували вимог атеїстів, бо вважали, що краще коритися Христу, а не беззаконникам у законі, цим захищаючи свободу в Христі Ісусі.

У качинській церкві, яка називалася баптистською, були люди, хрещені Святим Духом, тобто були християнами-п’ятдесятниками. І, звичайно, Господь через них поширював євангельське вчення про п’ятдесятницю. Варто сказати, що тоді церкви євангельських християн-баптистів (ЄХБ) та християн віри євангельської п’ятдесятників (ХВЄП) належали до одного союзу церков. Баптисти та п’ятдесятники 27 жовтня разом відзначали День єдності, хоча їхні віровчення й дещо відрізнялися.

А ще 1957 року зятем Кухтея Сергія, одружившись на його дочці Вірі, став молодий проповідник Радкович Григорій Кирилович родом із Білорусі. Григорій був ревним християнином-п’ятдесятником. Він відкрито проповідував учення про хрещення Духом Святим, про дари Духа Святого, зокрема про дар пророцтва та говоріння іншими мовами. Григорій Кирилович знайшов порозуміння зі своїм тестем Сергієм у цьому питанні, тож став йому добрим помічником у праці на ниві Божій. Він фактично виконував дияконське служіння — проповідував, навчав, відвідував односельчан по домівках і розказував їм Євангелію, молився за людей, хоча офіційно не був обраний дияконом. У його домі проводили молитовні зібрання. Григорій дуже любив співати. Він закінчив курс регентів, мав свого пісенника і знав багато пісень, яких не знали в Підріччі. Тож став навчати цих пісень підрічан. (Боже благости безмерной, Как любящий Отец. Та багато ін.) Деякі з них ми співаємо й досі. Тепер співають і грають його діти, онуки й правнуки.

Бог діяв у нашій церкві — оздоровляв, спасав, звільняв від гріхів, хрестив Святим Духом.

У ті ж роки прийшли в Підріччя як зяті брати Демчики — Мойсей та Денис. Вони також були дуже здібні до співу й стали організовувати співанки, згодом створивши невеликий хор. Приблизно 10 чоловік. З 1961-1970 рр. організовували навчання співу Кухтей Надія та Кот Анна. Віруючі завзято звершували духовний труд. Електрики в ті часи не було, вечірні зібрання та співанки відбувалися при гасових лампах, але це не було перешкодою — співали так щиро, що інколи від співу ті лампи згасали. Проповідниками були Сергій Кухтей, Мойсей Демчик і Григорій Радкович. Якщо вони були відсутні, то читали слово сестри та підлітки.

Бог діяв у сільській церкві — оздоровляв, спасав, звільняв від гріхів, хрестив Святим Духом.

Брати та сестри відвідували сусідні церкви в селах Хотешів, Черче, Речиця, Воєгоща в будь-яку пору року.

1963 року Остаповича Сергія рукопокладено на пресвітера в церкві с. Качин.

Віруючі с. Підріччя неодноразово зверталися до влади з проханням зареєструвати громаду у своєму селі, але дозволу не отримали.

У 1965–1975 роках зібрання проходили найчастіше в домі Василя Іовича (Кучера), Кухтея Сергія, Радковича Григорія, Кухтей Марії, діда Сашка, а потім у всіх членів церкви за чергою по місяцю в одній хаті. Людям доводилося виносили меблі з кімнат для збільшення простору.

Великий вплив на духовне життя віруючих зробили християнські радіопередачі з-за кордону, зокрема проповіді Ярла Пейсті, Івана Зінчика, пісні. Найчастіше віруючі збиралися у домі брата Сашка та діда Козюрки де вечорами слухали радіопередачі. Приходили люди, які ще не належали до церкви, і також слухали проповіді. Слово Боже ставало їм більш зрозумілим, і вони приймали рішення служити Господу. Звичайно, це робили таємно, бо слухати передачі з-за кордону було заборонено.

Дітям, які вірили в Бога, було важко. У школі проводили виховні години, на яких розказували, що Бога немає, проводили шкільні збори, анкетування, щоб дізнатися, скільки є віруючих дітей.

Дехто з дітей боявся визнавати, що вірить у Бога, а дехто навіть із православних сімей заявляв, що вірує. Таких було в школі відсотків 30, що дуже дратувало комуністів. Тих дітей, які казали, що моляться, вірять у Бога, висміювали, принижували, намагалися забрати з їхніх сердець віру. Їх змушували носити червоний галстук та п’ятикутну зірочку з портретом Леніна, агітували вступати до комсомолу.

Віруючим випускникам школи писали в характеристиках, що вони баптисти й не члени комсомолу, тому у вищі навчальні заклади їх не приймали, не хотіли брати й на роботу. Тоді до них ставилися як до ізгоїв суспільства. Обіцяли показати по телебаченню в 1980 році останнього християнина, а Біблію зробити музейним експонатом.

У церкві організувалося дитяче служіння. Започаткувалося біблійне навчання. Здебільшого готували дітей до християнських свят. Започаткували його Віталій Радкович, Олександр Радкович, Галина Сільчук. Діти вивчали вірші, пісні, Біблію, брали участь у зібраннях. Християнської літератури було в той час мало. Не у всіх була Біблія. А якщо була, то російською мовою, пісні також переважно російськомовні.

Потім працю з дітьми продовжили Любов Демчик, Світлана Данилюк. Приходили на біблійні уроки й діти, батьки яких не належали до церкви. Немало з них прийняли водне хрещення й залишилися в церкві.

Із 1984 року віруючі в Підріччі стали збиратися відкрито, незважаючи на заборону влади. Їх налічувалося 87 осіб. У хатах проводити зібрання було тісно. Низькі стелі, бракувало кисню, тому відчиняли вікна. Але все одно люди з радістю, відкладаючи всі свої земні справи, поспішали на зібрання. Хоча мріяли побудувати дім молитви.

Брати і сестри цінували спілкування один з одним, перебували в любові між собою. Згадують, що коли в районному центрі доводилося зустріти когось із віруючих, то обнімали, цілували й раділи зустрічі, як рідному. Ще любили Слово Боже. Тому в кожній хаті, де проживали члени нашої церкви, на стінах висіли намальовані чи вишиті картини з біблійним віршем. Це хороший приклад для теперішніх віруючих.

Наприкінці 1980 років Господь дарував релігійну свободу нашому краю. До влади у Радянському Союзі прийшов Михайло Горбачов, який відпустив в’язнів совісті й розпочав перебудову. Тож 1988 року було дозволено зареєструвати церкву в с. Підріччі. Керівництво церкви вирішило зареєструвати її як церкву християни віри євангельської — п’ятдесятників.

1989 року, оскільки пресвітер Остапович Сергій був у похилому віці, на пресвітерське служіння було обрано його онука — 26-річного Радковича Олександра Григоровича, а Радковича Віталія Григоровича на дияконське служіння.

1990-й рік став історичним як у радянській державі, так і в християнському світі: християнство вийшло з-під контролю комуністичної системи й стали можливими приїзд гостей з-за кордону, зібрання з проголошенням Слова Божого на площах, у парках, у міських будинках культури та сільських клубах. У книжних магазинах з’явилися Біблії, Євангелії. Віруючі ж Підріччя, порадившись, вирішили будувати дім молитви. Брат Приймак Ян Дем’янович з дружиною Ніною віддали частину своєї присадибної ділянки для будівництва, а сільрада дозволила будувати.

Робота розпочалася в лютому 1990 року. Усі члени церкви дружно й завзято взялися за будівництво. Зробили великий ривок у праці та вірі. Хоч було безгрошів’я, були проблеми з будівельними матеріалами й технікою, але діло пішло успішно. Частину грошей для будування виділило обласне об’єднання. Християни жертвували, як і євреї в часи Мойсея для побудови скинії: хто чим міг — часом, працею, матеріалами. 60 кубів газоблоків для всього дому молитви пожертвував, привізши їх із Бреста, — Сільчук Володимир. Він оформляв і документи на дім. Свою цеглу для обмуровування дому віддали Демчик Мойсей і Радкович Григорій. Кожен член церкви хотів зробити свій внесок у будівництво. Бригада з п’яти наших молодих братів вела основне будівництво, допомагали їм люди з інших церков.

Із ласки Божої за рік дім молитви було побудовано. На новий 1991 рік провели перше богослужіння в новому приміщенні церкви. Яка то була радість для всіх дітей Божих, що могли вільно в просторому залі співати, молитися й дякувати Господу!

15 грудня 1991 року відбулося посвячення дому молитви. Цього ж року єпископ церков області Степан Веремчук звершив священнодію рукопокладення Олександра Радковича на пресвітерське служіння, а його брата Віталія — на дияконське.

На зібрання в дім молитви стали приходити жителі села. Їхні душі, які так довго тримали в лещатах заборон, потягнулися до Бога. Це був сприятливий час для проповіді Євангелії. Майже всі односельчани побували на зібраннях у домі молитви. Хтось покаявся, а для когось було проголошено Слово на свідчення. Коли приїжджали співоі гурти чи гості з інших церков, то весь дім молитви був переповнений людьми.

1995 року, закінчивши курси диригентів, Радкович Веніамін організував хор, який співає і тепер.

Стали більш активно проводити навчання в недільній школі. Навчала дітей дружина пресвітера Радкович Світлана. Багато дітей із села відвідували школу, деякі з них залишилися в церкві, потім прийшли в дім молитви і їхні батьки. Так Господь кликав до себе людей.

Щороку на озері Святе відбувалося водне хрещення. Пам’ятний день хрещення 1996 року, коли 15 молодих людей ввійшли в заповіт Бога.

1996 року для потреб церкви придбано машину Газ-51. Вона служила для доїзду до сіл Краснилівка й Видричі. Молоді люди проповідували там Євангелію, співали. Проводили євангелізаційні зібрання й в селі Велимче. Туди взимку в морози добиралися через річку на санях.

У селі Краснилівка проводили загальні служіння в неділю ввечері та в понеділок ввечері молитвні. Молоді брати та сестри зближалася з Богом, ревнувала про духовне хрещення. Господь наповнював Духом святим — і всі раділи. Так у Краснилівці розпочалося духовне пробудження. Молодь зі світу наверталася до Бога. Краснилівчани щонеділі ранком приходили пішки або доїжджали кіньми в Підріччя, а на вечірнє до них йшла групка людей, щоб допомогти співати та проповідувати. Кількість віруючих людей у Краснилівці збільшилася — і вони розпочали будівництво дому молитви у своєму селі.

2002 року на Свято жнив відбулося прощальне зібрання, після якого 28 членів церкви — жителів Краснилівки разом із виконуючим обов’язки пресвітера Карпіком Валентином відокремилися від підрічанської громади.

2001 року відійшов у вічність Остапович Сергій. До кінця земного життя його серце горіло справою Євангелії.

Приблизно 100 членів нашої церкви відійшли у вічність. Вони передали, як співається в пісні, смолоскип Євангелії — служіння своїм дітям, онукам, односельчанам.

2008 року рукопокладено на диякона Кухтія Василя Івановича.

2014 року добудували до дому молитви приміщення, яке служить для навчання дітей у недільній школі, а також для проведення урочистостей, весіль, траурних обідів.

У 2015–2020 роках молодь, співочі гурти нашої церкви служили на зібраннях церков у селах Качин, Датинь, Ворокомле, Клітицьк. Брати допомагали в місіонерській роботі на Ратнівщині.

2020 року в Україні було запроваджено карантин через коронавірусну пандемію. Тоді масові зібрання заборонили. Люди хвилювалися. Тож віруючі стали збиратися маленькими групками по приватних домівках. Це посприяло духовному зміцненню. Зібрання проходили в домашній атмосфері. Молилися один за одного. Мали змогу більше оцінити єдність церкви.

2024 року рукопокладено ще два диякони — Демчика Дмитра Жоржовича та Радковича Валентина Віталійовича

Тепер, на кінець 2025 року, церква нараховує 100 осіб. Пресвітерське служіння понад 36 років виконує Радкович Олександр. Служать чотири диякони. Молодіжний керівник Демчик Павло Жоржович працює з понад двома десятками молодих людей. Диригент Радкович Веніамін Григорович уже 30 років керує хором церкви. Відповідальний за дитяче служіння-Радкович Григорій Олександрович. Є три групи недільної школи яку відвідує 45 дітей.

Церква збирається для спільного прославлення Господа щонеділі вранці та ввечері, по середах роздумуємо над Словом Божим, а по п’ятницях — разом молимося. У домі Божому відбуваються співанки, молодіжні зібрання.

Коли писали історію церкви, то розпитували людей про минуле — і дізналися про багато Божих дій у церкві: звільненння від гріхів, свідчення милостей Господніх, оздоровлення дітей Божих. І так хочеться дякувати Господу за церкву в нашому селі!

Звичайно, у всі роки були люди, які відходили від церкви, від Бога, полюбивши нинішній вік. Дехто повернувся, дехто — ні. Молимося, щоби Бог повернув їх…

Час для Церкви 21 століття нелегкий. Беззаконня примножилося. Ми бачимо й1 відчуваємо ознаки останнього часу. Бог завершить земну історію. «Проповідана буде Євангелія Царства по цілому світові на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!» (Мт.24:14).

Дітям Божим потрібно пильнувати й бути готовими кожної миті до зустрічі Христа, вірити Слову Божому, мати любов у серцях, не дати їй охолонути.

Дорогі молодь та діти! Тримайтеся Господа. Цю естафету віри, яку прийняли й пронесли ваші батьки, не втратьте, не загубіть. Тримайтеся Господа! Збережіть чистоту євангельського вчення, пронесіть його крізь життя та передайте наступним поколінням.

А тих, хто ще перебуває поза Церквою, закликаємо — поспішіть увійти до числа прекрасної Церкви Ісуса Христа! Бо Він скоро гряде!